вздовж обриву понад прірвою, по самому по краю
я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю
щось повітря мені мало – вітер п`ю, туман ковтаю
чую з захватом смертельним: пропадаю, пропадаю!

повільніше мої коні, повільніше ви!
хай не скорить тугий вас батіг!
але коні щось попались мені впертими –
і дожити не встиг, й доспівати не встиг.

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча б мить та іще постою
на краю…

згину я – пушинку мене ураган змете з долоні
і по снігу мене вранці понесуть галопом сані
ви тоді на крок повільний перейдіть же мої коні
хоч на трохи, та продовжте шлях у сховок мій останній!

повільніше мої коні, повільніше ви!
не указ вам канчук і батіг!
але коні щось попались мені впертими –
і дожити не встиг, й доспівати не встиг.

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча б мить та іще постою
на краю…

встигли ми: до Бога в гості тяжко дуже запізнитись
та що ж ангели співають там такі страшні молитви?!
чи можливо то дзвіночок розійшовся від ридання
а чи я волаю коням,  не несіть так швидко сані?!

повільніше мої коні, повільніше ви!
не летіть ви благаю навскач!
але коні щось попались мені впертими –
раз дожити не встиг, доспівати б хоча!

я коней напою
пісню встигну мою –
хоча б мить та іще постою
на краю…

клене мій опалий
клене льодом веритий
що стоїш зігнувся віхолою витий?
може щось побачив або щось ти чуєш
наче погуляти за село прямуєш
і мов сторож п"яний став ти на дорогу
потонув в заметі підморозив ногу
я і сам сьгодні не стійкий з хитанки
не дійду до дому з розбитної п"янки
он зустрів вербичку там сосну примітив
з віхолою разом ім співав про літо
сам собі здавався я таким же кленом
тільки не опалим а іще зеленим
і утратив сором одурівши в тріску
мов чужу дружину я обняв берізку

на селі я поет останній
скромна пісня дощатим містком
на обідні стою прощальній
берізок що кадять листком
догорить золотавим відблиском
з воску кольором тіла свіча
й дерев’яний годинник місяця
прохрипить о дванадцятій час
на стежки голубого поля
гість сталевий іде уже
злак вівса що зорею пролитий
жменя чорна його пожне.
не живі і чужі долоні
поміж вас цим пісням не жить!
тільки будуть колоси-коні
за володарем старим тужить.
буде вітер смоктати іржання
й панахиди справляючи «пляс»
скоро, скоро дзиґар дерев’яний
прохрипить о дванадцятій час!

Я не люблю закінчення страшного,
І від життя ніколи не втомлюсь.
Я не люблю зневіри часу того,
Коли в піснях веселих не сміюсь.

Я не люблю відкритого цинізму.
У захват я не вірю та іще
Коли чужі листи читають, слізно,
Знічев”я перегнувшись за плече.

Я не люблю коли на половину…
Коли в розмову лізуть, як у мул.
Я не люблю коли стріляють в спину.
Я також проти пострілу впритул.

Ненавиджу плітки як лоно версій,
І шани голку й сумнівів черву.
Або коли - по хутру як по жесті,
Або як бють сталюкою по склу.

Я не люблю упевнену ту ситість.
Хай гальма, краще, зрадять вже мені.
Не честь в пошані, а панує ницість
І, позаочі, пересуди злі.

Поламані коли я бачу крила
Немаю жалю більше, не спроста,
Я нелюблю насилля і безсилля,
Шкодую лиш розпятого христа.

Я не люблю у серці свому страху
Образа рве коли невинних бють.
Я не люблю як душу рвуть, з розмаху,
Тимбільш коли у неї ще плюють.

Я не люблю манежи та арени.
Міняють там мільйон за копійки.
Нехай великі ждуть нас переміни
Не полюблю я того, у віки!

Як рада я, що хворі ви - не мною,
Як рада я, що хвора я - не вами,
Що кулі порох тяжкої земної
Не попливе під нашими ногами.
Як рада я, що житиму смішною,
Розпусною, не гратимусь словами,
І червоніти, хвилею чадною,
Не буду, ледь торкнувшись рукавами..

Як радісно іще, що при мені
Спокійно обіймаєте ви іншу,
Не пророкуючи в пекельному вогні
Горіть мені, за поцілунок іншим.
Що ви, мій ніжний, з ніжністю імя
Ні вдень ні вніч, моє, не згадуєте – всує…
Що в тиші церкви вже не прозвенять
Слова над нами пісні: аллілуйя !

Я дякую і серцем і рукою,
Що ви мене - не відаючи самі!-
Так любите: за крапельку спокою,
За зустрі нечасті вечорами.
За не гуляння з зіркою нічною,
За сонце не у нас над головами,
За те, що хворі ви - але! - не мною,
За те, що хвора я – але! – не вами!